Рівненський апеляційний суд переглянув оскаржену заявником ухвалу суду попередньої інстанції, якою йому відмовлено у задоволенні заяви про встановлення факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини. Апелянт в апеляційній скарзі вказав на відсутність спору з матір’ю їх спільної дитини щодо неналежного виконання нею батьківських обов’язків. Зазначив, що встановлення такого факту необхідно для оформлення документів щодо соціальної допомоги на дитину та надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.

Просив скасувати оскаржену ним ухвалу місцевого суду й направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Колегія суддів відмовила заявникові у задоволенні апеляційної скарги за наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 293 Цивільного процесуального кодексу України окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов’язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

У справі, яку переглянув апеляційний суд, заявник просив встановити факт самостійного виховання дитини. Заявлені вимоги пов’язані з доведенням існування підстав для визнання (підтвердження) за ним певного соціально-правового статусу батька, який самостійно виховує дитину, і від якого залежить виникнення у нього в майбутньому права на звільнення від проходження військової служби.

Встановлення такого факту може мати негативні наслідки для матері дитини.

Сімейним кодексом України (далі у тексті — СК України) чітко встановлено, що сімейні права та обов’язки є такими, що тісно пов’язані між собою, а тому не можуть бути передані іншій особі. З огляду на таке можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу можливості користуватися батьківською правосуб’єктністю, такі права та обов’язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно їх виконує.

З огляду на зазначене, у справі наявний спір про право — зокрема, спір щодо участі одного з батьків у вихованні дитини та/або ухилення від участі у вихованні, який підлягає розгляду в порядку позовного провадження з обов’язковим залученням органу опіки та піклування (чпстини 4, 5 статті 19 СК України).

Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватися в безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в  тому числі на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Зазначене вище відповідає правовій позиції Верховного Суду, що висловлені ним у постанові Великої Палати від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), а також практиці Верховного Суду такої категорії справ, яка є усталеною та незмінною (див. постанову Верховного Суду від 20 січня 2026 року у справі № 705/7214/24 (провадження № 61-6387св25)), ухвалу Верховного Суду від 15 січня 2026 року у справі № 473/4553/25 (провадження № 61-118ск26), постанову Верховного Суду від 15 січня 2026 року у справі № 442/5036/24 (провадження № 61-7255св25), постанову Верховного Суду від 20 лютого 2025 року у справі № 128/3616/24 (провадження № 61-518св25), постанову Верховного Суду від 27 березня 2025 року у справі № 353/886/24 (провадження № 61-15497св24).

Залишаючи оскаржену ухвалу суду попередньої інстанції без змін, апеляційний суд прийшов до висновку, що місцевий суд правомірно відмовив заявникові у відкритті провадження у справі, оскільки його заява не підлягає розгляду в порядку окремого провадження.

Постанова Рівненського апеляційного суду від 29 січня 2026 року у справі № 569/24159/25 (провадження № 22-ц/4815/317/26).