Про те, на що адвокатам слід передусім звертати увагу в рішеннях Великої Палати Верховного Суду; чому альтернативні способи вирішення спорів не набули широкого застосування і як змінити ситуацію; якими є особливості притягнення до відповідальності за злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку; де проходять межі використання штучного інтелекту в діяльності суддів; у чому полягають особливості розгляду окремих категорій справ, пов’язаних із війною, – говорили Секретар Великої Палати Верховного Суду Сергій Погрібний, суддя Великої Палати ВС Олена Білоконь, суддя ВС у Касаційному кримінальному суді Олександра Яновська, суддя ВС у Касаційному господарському суді Єгор Краснов і суддя ВС у Касаційному цивільному суді Євген Синельников під час VIII Судового форуму Асоціації адвокатів України.

Сергій Погрібний виступив із доповіддю «Забезпечення єдності судової практики: роль Великої Палати Верховного Суду». Він наголосив, що єдність судової практики – це не бюрократична вимога, а умова довіри суспільства до правосуддя. А довіра – це те, без чого судова система перетворюється на декорацію.

Особливо це важливо в умовах відправлення правосуддя під час війни. Суди ухвалюють рішення, які стосуються сотень тисяч людей: ветеранів, держслужбовців, членів сімей загиблих. І кожен з них має право знати, що суд вирішуватиме його справу за тими самими правилами, за якими вирішував справу сусіда. Це і є єдність практики як цінність, а не як процедура.

Доповідач зауважив, що в Україні судові рішення формально не є джерелом права. Проте реальність інакша, і розрив між формальним та реальним тут значний. Коли ВС формулює правовий висновок – він не просто застосовує норму. Він звужує, розширює або конкретизує її зміст, наповнює абстрактне правило живим змістом. Тому ВС є судом квазіпрецедентного права.

Водночас, зазначив Сергій Погрібний, ВП ВС не позбавлена права відступати від власних висновків. Вона напрацювала підстави для цього: або вади попереднього рішення – його неефективність, неясність, незбалансованість, або зміни суспільного контексту, через які попередній підхід очевидно застарів.

Секретар ВП ВС розповів про ієрархію судових рішень ВС і темпоральні критерії (якщо два висновки належать до одного ієрархічного рівня – застосовується новіший), а також про подібність правовідносин.

Він звернув увагу на постанову ВП ВС від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, у якій вказано, що подібність оцінюється за трьома критеріями: змістовим, суб’єктним та об’єктним. Ця трискладова конструкція запобігає механічному підбору висновків «за схожою назвою». Адже, на перший погляд, схожі справи можуть бути різними по суті й навпаки – зовні відмінні справи можуть мати однакову правову природу.

Також Сергій Погрібний розглянув питання виключної правової проблеми як підстави для передачі справи до ВП ВС. За усталеною практикою її наявність оцінюється за двома критеріями: кількісним та якісним. Доповідач висловив упевненість, що з плином часу кількісний критерій відійде на другий план. Коли більшість типових питань буде вирішено, ВП ВС дедалі активніше концентруватиметься саме на якісному вимірі – на справах, у яких потрібен інтелектуальний стрибок, а не лише уніфікація.

Крім того, Секретар ВП ВС звернув увагу на розмежування понять правового висновку та правової оцінки. Він зазначив, що правовий висновок – це умовивід щодо тлумачення норми, обов’язковий для наступних справ із подібними обставинами. Натомість правова оцінка конкретних фактів – це висновок про те, чи виникли юридичні наслідки, чи порушено право, чи виконано зобов’язання в конкретній справі, який не є обов’язковим для інших судів.

Також Сергій Погрібний розповів про поділ усередині самих правових висновків на ratio decidendi (правило, на якому ґрунтується судове рішення, воно обов’язкове) і obiter dictum (сказане між іншим, додаткове міркування суду в рішенні, яке не є необхідним для вирішення справи).

Крім того, доповідач надав адвокатам п’ять порад. По-перше, не слід шукати висновок в Єдиному державному реєстрі судових рішень за ключовими словами. Спочатку треба зрозуміти, які відносини є предметом спору, яка норма застосовується. Мотивувальна частина рішення ВС написана для тисяч правозастосовувачів, резолютивна – лише для сторін.

По-друге, треба перевіряти межі касаційного перегляду. ВС формулює висновки лише в тих питаннях, які були предметом касаційної скарги. Якщо якась частина рішення не оскаржувалася, вона залишається поза висновком. 

По-третє, необхідно відрізняти ratio decidendi від obiter dictum. Якщо ВП ВС у рішенні висловила думку щодо питання, яке не було вирішальним для справи, – це obiter dictum (необов’язковий висновок). 

По-четверте, не можна плутати відступ і адаптацію. Відступити від власного висновку може лише сама ВП ВС й лише за наявності належних підстав. Але адаптувати висновок до унікальних обставин справи – це право та обов’язок кожного суду.

По-п’яте, треба стежити за виключним правовим впливом зразкових справ.   Постанова ВП ВС у зразковій справі – це вирішення не одного, а цілого класу спорів. 

Підсумовуючи, Сергій Погрібний наголосив, що єдність судової практики – це не про однаковість, а про передбачуваність: про те, щоб людина, яка звертається до суду, могла передбачити результат розгляду її справи.

Олена Білоконь виступила на тему «Врегулювання спору за участю судді & медіація: спільні риси та відмінності». Вона зауважила, що перспектива трансформації судової системи в умовах європейської інтеграції України передбачає розвиток альтернативних способів врегулювання конфліктів як важливу передумову реалізації права кожного на доступ до правосуддя.

Суддя зазначила, що судова статистика за 2025 рік стосовно кількості справ і матеріалів щодо врегулювання спору за участю судді та шляхом медіації свідчить про низький рівень використання інструментів альтернативного вирішення спорів.

«Найбільш поширеним механізмом вирішення спорів залишається судовий розгляд. Натомість інші інститути не набувають масового застосування. І це попри нормативне запровадження інституту врегулювання спору за участі судді з 2017 року, а медіації – з 2021 року», – сказала Олена Білоконь.

Доповідачка розглянула можливі причини такої ситуації:

• неспроможність процедур; їх взаємна конкуренція;
• недосконалість правового та інституційного забезпечення чинних моделей;
• необізнаність споживачів правничих послуг;
• незацікавленість суддів, адвокатів;
• якість надання послуг з медіації;
• неготовність суспільства.

Олена Білоконь звернула увагу, що відповідно до ст. 124 Конституції України законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору. У п. 64 Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів зазначено, що у відповідних справах судді мають заохочувати сторони досягати мирного врегулювання спору. Рада Європи системно розробляє рекомендації щодо впровадження альтернативних способів вирішення спорів у сімейних, кримінальних, адміністративних, цивільних справах.

Крім того, суддя порівняла процедури врегулювання спору за участі судді та медіації, звернувши увагу, що вони мають суттєві процесуальні відмінності. Ключовою з них є урегулювання конфлікту з використанням різної вольової поведінки учасників. Так, медіатор створює можливість для ефективного вирішення конфлікту безпосередньо його учасниками, тоді як суддя є активним суб’єктом – він пропонує сторонам можливі шляхи мирного врегулювання спору та звертає увагу на судову практику в аналогічних справах.

Також Олена Білоконь акцентувала на перевагах позасудового вирішення спорів. Для сторін конфлікту – це економія коштів, швидке врегулювання спору з урахуванням інтересів усіх учасників, гуманістичний підхід, гнучкість, приватність та добровільність. Для судової системи – це розвантаження судів, економія часу й коштів, уникнення справ щодо примусового виконання судових рішень. Для суспільства – це розбудова культури примирення, підвищення інвестиційної привабливості країни, виконання вимог дорожньої карти євроінтеграції.

На думку судді, більш широкому застосуванню альтернативних способів вирішення спорів може сприяти продовження навчання суддів і працівників апаратів судів, поглиблення співпраці в цій галузі із правниками. Також Олена Білоконь вказала на доцільність популяризації переваг таких інститутів, можливо, шляхом нормативного  запровадження в певних категоріях спорів інформаційно-оціночних зустрічей з медіатором перед тим, як суд розпочне розгляд справи по суті.

Презентація Олени Білоконь –  https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_sud_mediacia.pdf 

Олександра Яновська виступила з доповіддю на тему «Відповідальність за злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку: проблеми ретроспективного застосування кримінального закону». Суддя наголосила, що Україна сьогодні набуває складного, але водночас унікального досвіду притягнення до відповідальності за міжнародні злочини, яким може ділитися з міжнародною правничою спільнотою. За її словами, належне вшанування пам’яті загиблих і постраждалих неможливе без ефективної процедури притягнення до відповідальності осіб, які вчинили воєнні злочини, злочини проти людяності, геноцид та інші злочини проти міжнародного правопорядку.

Говорячи про масштаб таких злочинів, суддя звернула увагу на статистичні дані. Вона зазначила, що, за інформацією Офісу Генерального прокурора, станом на березень 2026 року в Україні зареєстровано майже 220 тис. кримінальних правопорушень, пов’язаних зі злочином агресії та воєнними злочинами, причому переважна більшість із них належить саме до категорії воєнних злочинів. Така кількість кримінальних проваджень, за її словами, свідчить про необхідність забезпечення реальної та ефективної відповідальності за найтяжчі порушення міжнародного права.

У межах виступу Олександра Яновська також проаналізувала законодавчі зміни, внесені до КК України після ратифікації Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду. Вона звернула увагу на зміни до статей 437 і 438 КК України, а також на запровадження нової ст. 442-1 «Злочини проти людяності», яка відображає положення Римського статуту. Водночас спікерка підкреслила, що внесення таких змін має відповідати принципу правової визначеності та забезпечувати передбачуваність кримінального закону.

Окрему увагу суддя приділила проблемі ретроспективного застосування кримінального закону. Вона наголосила, що хоча Конституція України загалом забороняє зворотну дію закону, який погіршує становище особи, застосування нових положень щодо міжнародних злочинів не є апріорі неконституційним. Вирішальне значення, за її словами, має належне обґрунтування такого підходу в судових рішеннях, зокрема з урахуванням того, що відповідні діяння на момент їх вчинення вже визнавалися злочинами відповідно до норм міжнародного, зокрема звичаєвого, права.

Детальніше – у презентації Олександри Яновської: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_Zastos_retrospekt_krum_zakon.pdf 

Під час сесії, присвяченої цифровій революції в судочинстві – автоматизації, трансформації правосуддя, а також новим викликам, можливостям і обмеженням, Єгор Краснов висвітлив питання меж використання штучного інтелекту в діяльності суддів. Він зауважив, що інструменти штучного інтелекту дедалі активніше використовуються у правничій діяльності, однак їх застосування потребує обережності, адже такі технології не можуть підміняти суддю під час здійснення правосуддя.

Говорячи про етичні аспекти використання таких технологій, Єгор Краснов зазначив, що в новій редакції Кодексу суддівської етики вперше передбачено можливість використання суддями інструментів штучного інтелекту. Водночас ст. 16 Кодексу встановлює певні обмеження: застосування таких технологій не повинне впливати на незалежність і неупередженість судді, стосуватися оцінки доказів або процесу ухвалення судового рішення, а також має здійснюватися з дотриманням вимог законодавства, зокрема у сфері захисту персональних даних.

Серед іншого суддя звернув увагу на міжнародні підходи до використання штучного інтелекту у сфері правосуддя. Зокрема, він згадав Етичну хартію Європейської комісії з питань ефективності правосуддя (CEPEJ), яка визначає основні принципи застосування таких технологій, а також зазначив, що наступний висновок Консультативної ради європейських суддів буде присвячений питанням використання штучного інтелекту.

Також Єгор Краснов навів приклади із судової практики, коли сторони у процесуальних документах покликалися на правові позиції, які фактично не існують або не відповідають змісту цих судових рішень. За його словами, ВС уже звертав увагу на подібні випадки та наголошував на недопустимості недобросовісного використання інструментів штучного інтелекту. Водночас суддя акцентував, що такі технології можуть бути корисними як допоміжний інструмент, зокрема для пошуку судової практики або автоматизації окремих технічних процесів у роботі суду, однак вони не можуть підміняти суддю у здійсненні правосуддя.

Із презентацією Єгора Краснова можна ознайомитися за посиланням – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Prezent_SHI_robota_syddi.pdf 

Євген Синельников виступив у межах сесії «Нові категорії справ та післявоєнне правосуддя» із доповіддю «Особливості розгляду справ, пов’язаних з оголошенням особи померлою, та спорів щодо примусового відчуження або вилучення майна в умовах воєнного стану».

Він зазначив, що і ЦК України, і Закон України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» передбачають право компетентних органів під час війни прийняти рішення про примусове відчуження майна, що призводить до припинення правил власності з подальшою компенсацією. Суддя звернув увагу, що в постанові від 23 жовтня 2024 року у справі № 712/3525/23 ВП ВС зробила висновок, що відповідна компенсація може бути надана саме після припинення воєнного стану.

Він зауважив, що в таких випадках вимоги про визнання незаконними чи недійсними рішень відповідних органів щодо примусового відчуження приватної власності не є ефективним способом захисту. Натомість слід заявляти вимогу саме про компенсацію.

Євген Синельников також проаналізував постанову КЦС ВС від 11 грудня 2024 року у справі № 461/433/23. За обставинами справи у 2021 році органи Державної митної служби вилучили в іноземного громадянина автомобіль у зв’язку з порушенням митних правил. Згодом суд закрив провадження у справі про адміністративне правопорушення через відсутність складу правопорушення, зазначивши в постанові, що вилучений автомобіль підлягає поверненню. Але автомобіль не повернули власнику, натомість у квітні 2022 року примусово відчужили його на потреби ЗСУ.

КЦС ВС ґрунтував свої висновки на тому, що на момент примусового відчуження автомобіль перебував в Україні поза волею його власника і, як встановлено судом у справі про адміністративне правопорушення, за відсутності правомірного примусу. Постанова суду про повернення автомобіля власнику не була виконана. За загальним правилом, компетенція органів державної влади (зокрема, щодо примусового відчуження майна) не може поширюватися на іноземних громадян, які перебувають поза межами території України, а також на їхнє майно, яке перебуває поза межами України.

Водночас суд вказав, що в певних випадках майно іноземців може бути примусово відчужено, однак для цього мають бути вагомі підстави та має бути дотримано принципів справедливості, легітимності мети, домірності та недопустимості свавілля. За вказаних вище обставин КЦС ВС погодився з висновками судів попередніх інстанцій про присудження на користь іноземного громадянина компенсації вартості автомобіля.

Щодо справ, пов’язаних з оголошенням особи померлою, доповідач звернув увагу на постанову ВП ВС від 11 грудня 2024 року у справі № 755/11021/22. В ній зроблено висновок, що з урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою не раніше спливу шести місяців від дня закінчення активних бойових дій на місці ймовірної загибелі особи або від дня настання події, за якої відбулася її загибель, якщо така подія хоча і є наслідком воєнних дій, проте сталася не на території ведення активних бойових дій.

Однак, зазначив Євген Синельников, наведена справа стосувалась ймовірної загибелі військовослужбовця від влучання ворожої ракети в охоронюваний ним об’єкт у місті Києві. Разом з тим досі точиться дискусія щодо того, яким чином відліковувати відповідний строк, коли ідеться про ймовірну загибель військовослужбовця на території, яка наразі є окупованою країною-агресором.

КЦС ВС у кількох судових рішеннях (від 29 травня 2024 року, 18 лютого 2026 року, 4 березня 2026 року) зробив висновок, що за наявності достатніх доказів (зокрема, але не виключно, наказів командира військової частини, бойових розпоряджень, актів службового розслідування, матеріалів кримінального провадження, інформації державних органів та міжнародних інституцій, показань свідків, фото- та відеоматеріалів тощо), які дають підстави припускати, що військовослужбовець загинув на окупованій території, відлік строку, передбаченого ч. 2 ст. 46 ЦК України, може здійснюватися з моменту припинення бойових дій на відповідній території та її окупації противником.

Верховний Суд