Чи може місцева рада дозволити забудову берегової лінії, просто затвердивши це в генеральному плані? Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалив остаточне рішення у справі № 560/3069/25 щодо планування території смт Стара Ушиця. Цей судовий прецедент є визначальним для екологічної безпеки України, оскільки він захищає заповідні прибережні смуги від незаконного будівництва та чітко окреслює межі повноважень прокурора.

У березні 2015 року Староушицька селищна рада Кам’янець-Подільського району затвердила Генеральний план населеного пункту, проте містобудівний документ повністю «ігнорував» прибережну захисну смугу лівого берега Дністровського водосховища шириною 100 метрів, встановлену державним проєктом ще у 1986 році.

Замість охорони природи, селищна рада віднесла ці заповідні землі водного фонду до функціональних зон житлової садибної та рекреаційної забудови. На практиці це дозволило виділяти приватні земельні ділянки та зводити капітальні споруди безпосередньо біля урізу води.

Заступник керівника Хмельницької обласної прокуратури звернувся до суду з позовом про визнання цього рішення селищної ради протиправним та нечинним. Суди першої та апеляційної інстанцій позов задовольнили частково: скасували генеральний план у тій частині, яка дозволяла приватну забудову на берегах водосховища. Не погодившись із цим, селищна рада подала касаційну скаргу, заперечуючи право прокурора звертатися до суду.

Головним процесуальним викликом у справі стало питання: чи має право прокурор самостійно оскаржувати містобудівні рішення ради? Селищна рада наполягала, що право позову належить виключно Державній інспекції архітектури та містобудування України (ДІАМ).

Верховний Суд відхилив ці аргументи та сформулював важливу правову позицію:

1. Обмеженість функцій ДІАМ: ДІАМ здійснює архітектурно-будівельний нагляд, але закон не надає їй права оскаржувати в суді генеральні плани місцевих рад з екологічних підстав чи через порушення меж водоохоронних зон.
2. Субсидіарна роль прокурора: оскільки уповноважений державний орган із відповідними судовими повноваженнями у цих правовідносинах відсутній взагалі, а місцева рада сама виступає порушником, прокурор має законне право самостійно звернутися до суду для захисту суспільних інтересів.
3. Дотримання процедури: прокурор належним чином повідомив селищну раду про виявлені порушення, однак тривала бездіяльність ради дала прокурору всі підстави для судового позову.

Розглядаючи матеріально-правову сторону справи, Верховний Суд наголосив на ключових принципах екологічного права:

• Імперативність меж: для великих річок та водосховищ закон встановлює мінімальну ширину прибережної смуги в 100 метрів (стаття 88 Водного кодексу та стаття 60 Земельного кодексу).
• Обов’язковість у генплані: органи місцевого самоврядування зобов’язані відображати прибережні смуги у містобудівній документації як окремі зони з обмеженим режимом використання.
• Пріоритет закону над рішенням ради: генеральний план не може самостійно змінювати чи нівелювати встановлений законом водоохоронний режим берегової лінії. Зонування таких земель під житлову чи приватну рекреаційну забудову є незаконним.

Таким чином, рішення Верховного Суду блокує практики легалізації забудови українських берегів через затвердження лояльних місцевих генпланів. Права громадян на безпечне довкілля, чисту воду та безперешкодний доступ до водойм мають безумовний пріоритет над інтересами приватної забудови.

За інформацією відділу узагальнення судової практики управління забезпечення діяльності 7ААС

Сьомий апеляційний адміністративний суд