В інтерв’ю «Юридичній Газеті» суддя Господарського суду міста Києва Ганна Бондаренко-Легких розповіла, чи існує ідеальне судове рішення, яких змін сьогодні найбільше потребує судова система та яким бачить суд майбутнього в Україні.

Особистий вибір, цінності та філософія професії

— Що означає бути сьогодні суддею в Україні?

— Це свідомий вибір кожного жити та працювати в Україні. Особисто для мене це улюблена робота, величезна відповідальність та бажання служити своїй країні там, де я маю досвід та компетенцію понад 25 років.

Сьогодні (як і будь-яка інша робота людей, що працюють в Україні під час воєнного стану) це додаткове психологічне навантаження та відповідальність, адже ми маємо щоденно пам’ятати, що живемо та працюємо завдяки боротьбі інших на фронті й докладати зусилля для перемоги України.

— Як за роки роботи змінилося ваше розуміння справедливості?

— Справедливість для мене завжди була філософським поняттям. Раніше я вважала, що воно має абстрактне втілення, адже «справедливість у кожного своя». Працюючи в суді понад 25 років, я більше схильна говорити про те, що справедливість у судовому рішенні визначається не як суб'єктивне відчуття, а через чіткі правові критерії.

Справедливість як верховенство права над буквою закону. Це правова категорія, яка полягає в забезпеченні балансу між інтересами сторін, де формальне застосування норми закону не повинно призводити до абсурдного, несправедливого результату або захисту зловживання правом. Об'єктивні критерії справедливого судового рішення втілюються в основних засадах (принципах) господарського судочинства, що визначені статтею 2 Господарського процесуального кодексу та полягають, на мою думку, в наступному:

• рівність і змагальність. Забезпечення абсолютно рівних можливостей для обох сторін спору довести свою позицію та надати докази;
• пропорційність. Співрозмірність між вчиненим правопорушенням (чи невиконанням зобов'язання) та заходами відповідальності, які застосовує суд;
• вмотивованість. Наявність у рішенні чітких, логічних та зрозумілих відповідей на всі ключові аргументи сторін, що виключає будь-яке суддівське свавілля;
• добросовісність (Good faith). Захист чесного учасника цивільного чи господарського обороту від дій сторони, яка діє недобросовісно або намагається використати закон у прихованих, неправомірних цілях.

— Чи існує ідеальне судове рішення? Яким воно має бути?

— Ідеальне рішення – це юридична ілюзія, адже суперечка майже завжди залишає одну зі сторін незадоволеною.

Проте максимально наближене до ідеалу рішення є бездоганно вмотивованим, зрозумілим для людини без юридичної освіти та яке може бути виконане для відновлення порушеного права.

— Де проходить межа між сумнівом судді та його внутрішнім переконанням?

— Відповідь на ваше запитання, знову-таки, лежить у нормах Господарського процесуального кодексу. Якщо говорити про загальне поняття, то сумнів – це природний і необхідний етап дослідження доказів, який змушує шукати істину та перевіряти аргументи.

Стаття 86 ГПК України дає судді вказівку, як потрібно оцінювати докази, які подані учасниками судового процесу у справі. Водночас необхідно пам’ятати, що суддя оцінює саме наявні в матеріалах справи докази, обов’язок подання яких покладається саме на учасників процесу для підтвердження своїх аргументів та/або заперечень.

Отже, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на Всебічному, Повному, об’єктивному та Безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Критерії, що відокремлюють сумнів від переконання:

• стандарт доказування. У господарському процесі це стандарт «вірогідності доказів». Межа долається, коли обставини, на які посилається позивач чи відповідач, є більш вірогідними, ніж протилежні аргументи;
• об'єктивна логіка, а не емоції. Внутрішнє переконання судді не має спільного з інтуїцією чи симпатією. Воно є продуктом чистої правової логіки. Якщо суддя може чітко, крок за кроком, записати в рішенні, чому один доказ відхилено, а інший покладено в основу – межу перейдено успішно.

— Чому ви обрали професію судді? Чи був цей вибір свідомим від самого початку?

— Наприкінці 90-х років мій вибір юридичного напрямку був цілком свідомим, адже мій дідусь – Бондаренко Олександр Лукіч – працював суддею в Луганській області в місті Кадіївка (раніше Стаханов). Я завжди хотіла стати як дідусь – юристом (хоча мої батьки не пов’язані з юридичною професією).

Під час навчання в Київському університеті імені Тараса Шевченка я почала працювати в газеті «Юридична практика», де була журналістом рубрики «Судова практика», адже тоді доступ до рішень не був доступний через Єдиний реєстр судових рішень. Саме тоді в мене остаточно сформувалося прагнення стати саме суддею, адже я проводила багато часу в судах та почала розуміти суть цієї професії.

— Які цінності були для вас головними, коли ви вперше одягнули мантію?

— Тоді, 25 років тому, головними орієнтирами були чесність, неупередженість та максимальна самовіддача. Ці базові цінності не змінилися, але за чверть століття до них додалися професійна мудрість, витримка та стресостійкість.

Судова практика, незалежність та виклики

— Як ви розумієте незалежність судді на практиці?

— На моє переконання, незалежність – це не просто статус, гарантований Конституцією чи законом, і не зовнішній привілей. Якщо суддя не виховав цю внутрішню свободу в собі як людина, жодні законодавчі гарантії чи імунітети не зроблять його незалежним у процесі.

Це насамперед особистісна риса, яка виховується кожною людиною окремо впродовж усього життя, та глибоке внутрішнє відчуття.

Справжня незалежність проявляється тоді, коли ти маєш професійну сміливість винести законне рішення, навіть усвідомлюючи, що воно може бути непопулярним, викликати критику в медіа чи невдоволення впливових сторін.

— Яке рішення у вашій кар'єрі було найскладнішим? І чому?

— Відверто кажучи, за 15 років суддівської практики через мене пройшли тисячі справ, і було б перебільшенням сказати, що я пам’ятаю кожне своє рішення. Людська пам'ять природно відпускає минулі процеси, щоб звільнити місце для нових, не менш складних викликів.

Не має значення, чи це багатомільярдний корпоративний спір, чи справа про стягнення невеликої заборгованості з малого підприємства, адже кожне судове рішення безпосередньо під час його прийняття є по-своєму найскладнішим.

Складність полягає не в сумі позову, а в самому процесі подолання сумнівів, пошуку балансу між буквою закону та справедливістю і формуванні того самого внутрішнього переконання. Тому кожна справа, над якою ти працюєш «тут і зараз», стає для тебе головним і найскладнішим іспитом на професіоналізм.

— Як ви справляєтеся з відповідальністю за рішення, що впливають на людські долі?

— Справлятись із цим тягарем відповідальності мені допомагають два головні правила, вироблені за 25 років роботи в суді та 15 років роботи суддею:

• максимальна ретельність. Найкращі ліки проти страху помилки – це прискіпливий, детальний аналіз кожної сторінки матеріалів справи безпосередньо в судовому засіданні. Коли ти знаєш, що дослідив кожну дрібницю, внутрішня впевненість витісняє тривогу;
• емоційне відсторонення при збереженні емпатії. У залі засідань суддя має залишатися безпристрасним арбітром. Співчуття не повинно підміняти собою закон, але воно має трансформуватися у професійний обов'язок – забезпечити абсолютно рівні та справедливі умови для обох сторін, щоб у підсумку перемогло право, а не емоції.

Суд і суспільство

— Чого, на вашу думку, суспільство найчастіше не розуміє в роботі суду?

— Головна проблема, особисто на мою думку, полягає в тому, що суспільство сприймає роботу суду найчастіше зі слів інших, а не на власному досвіді. Абсолютна більшість громадян ніколи особисто не брала участі в судових засіданнях, особливо якщо йдеться про специфічну господарську юрисдикцію.

У результаті суспільна думка формується переважно через застарілі стереотипи та засоби масової інформації, які гоняться за гучними заголовками та часто висвітлюють процеси поверхнево або однобоко. Через це виникає нерозуміння базових принципів правосуддя:

• очікування емоційної «справедливості» замість правової. Люди часто чекають від судді рішень, що базуються на побутовій моралі чи суспільних настроях, не розуміючи, що суддя чітко обмежений рамками закону, матеріалами справи та процедурою;
• ігнорування принципу змагальності. Медіа рідко пояснюють, що суд – це не слідчий орган, а незалежний арбітр. Суддя не збирає докази самостійно, він оцінює лише те, що сторони та їхні адвокати спромоглися або не спромоглися надати в судовому засіданні. Через нерозуміння цих принципів більшістю суспільства виникає розрив між громадськості та законними судовими рішеннями.

— Чи повинен суддя публічно пояснювати свої рішення?

— Суддя має «говорити» текстом своїх рішень: вони повинні бути написані так, щоб не потребувати додаткових тлумачень. Водночас у резонансних справах інститут суддів-спікерів є вкрай важливим для роз'яснення суспільству складної юридичної логіки доступними словами.

Щоб «говорити» з суспільством публічно, суддя має мати базові навички публічного спілкування, не боятися виступати публічно та вміти це робити. Однак через брак часу не всі судді вміють та хочуть говорити інакше, ніж через власні судові рішення.

— У який момент професійна деформація починає впливати на здатність здійснювати правосуддя?

— Це стається тоді, коли за стосами паперів та через емоційне вигоряння суддя перестає бачити реальних людей, хотіти якісно виконувати свою роботу. Якщо зникає емпатія та бажання докопатися до суті спору – це сигнал, що професійна деформація почала перемагати правосуддя й наступило професійне вигоряння.

Стан та реформи господарської юрисдикції

— Які найбільші виклики сьогодні стоять перед судовою системою? Як кадровий дефіцит впливає на якість правосуддя?

— Найбільші виклики – це тотальний кадровий голод, постійне реформування без належного фінансового забезпечення та робота під час повітряних тривог і блекаутів.

Кадровий дефіцит призводить до того, що навантаження на одного суддю обмежує час на глибокий аналіз кожної справи, можливість стежити за змінами законодавства та формуванням нової судової практики Верховним Судом, відстежувати основні тенденції, що в результаті може впливати на якість роботи.

— Яких змін сьогодні найбільше потребує судова система?

— Нам необхідна прогнозованість та стабільність законодавства, а також швидке, прозоре заповнення вакантних суддівських посад.

Крім цього, критично важливим є реальна (а не декларативна) повага до судової гілки влади з боку інших інституцій та державних органів, а також реальне та швидке виконання рішень судів, які набрали законної сили.

— Які реформи чи зміни в судовій системі ви вважаєте переломними для господарського судочинства?

— Переломним моментом став перехід від радянського державного арбітражу до повноцінних господарських судів, а згодом – масштабне оновлення процесуальних кодексів у 2017 році. Останнім часом революційним кроком є впровадження елементів Електронного суду, що докорінно змінило швидкість обміну документами.

— Які справи чи категорії спорів сьогодні є найбільш складними та актуальними для господарських судів?

— Якщо говорити глобально, то кожна без винятку справа є найактуальнішою та найважливішою для її сторін. Коли бізнес чи людина звертаються до суду, для них їхній спір завжди перебуває на першому місці, незалежно від масштабу компанії чи суми позову. Суддя має це розуміти й поважати.

Відповідаючи на це запитання через призму мого професійного інтересу та багаторічної практики, то для мене як судді завжди були й залишаються найбільш цікавими та глибокими спори щодо захисту інтелектуальної власності: вони вимагають від судді не просто знання національного законодавства, а й глибокого розуміння міжнародних стандартів, європейських правових принципів (зокрема, таких категорій, як недобросовісність), а й стосуються розвитку технологій та людської творчості.

— Яким ви бачите суд майбутнього в Україні?

— Насправді ніхто не знає майбутнього. Прогнозувати його, особливо в епоху стрімких технологічних змін та глобальних викликів, – справа невдячна.

Проте, якщо говорити не про прогнози, а про мої прагнення, то дуже б хотілося бачити суд майбутнього насамперед людиноцентричним. Причому ця людиноцентричність має бути спрямована в обидва боки: як до учасників судового процесу, так і до самих суддів та працівників апарату.

Для учасників процесу це означає максимальну зручність, зрозумілість та доступність правосуддя. Суд не повинен лякати чи відштовхувати своєю бюрократією. Цифровізація, штучний інтелект та електронний суд мають стати лише інструментами, які звільняють людину від паперової тяганини, залишаючи простір для прозорого та швидкого захисту своїх прав.

Для самих суддів людиноцентричність означає повагу до їхньої праці, забезпечення адекватного навантаження та належних умов роботи. Суддя майбутнього – це не виснажений тисячами рутинних справ чиновник під постійним тиском, а високопрофесійний арбітр, який має час та ментальний ресурс заглибитися в суть кожного спору.

Будь-які технології майбутнього будуть ефективними лише тоді, коли в центрі судової системи залишатиметься повага до людської гідності та особистості.

— Що б ви хотіли побажати колегам та молодим юристам до 35-річчя господарських судів України?

— Колегам я бажаю витримки, міцного здоров'я та збереження того високого рівня професіоналізму, яким завжди пишалася господарська юрисдикція.

Молодим юристам бажаю ніколи не йти на компроміси зі своєю совістю, сміливо вчитися у старших колег, досягати професійних успіхів, але бути вдячним своїм вчителям.

Усім нам, українцям, бажаю Перемоги! Слава Україні та її Героям!

Джерело фото: https://yur-gazeta.com/ 

«Юридична Газета»